alex, 35 - 2 октября 2010 11:12

Сукупність марень
В ієрархії моралі в самому низу її аксіології, десь між серійними вбивцями, педофілами і послідовниками релігії Боканона, розташувалися зрадники, - цей етичний непотріб людства. Не треба бути фахівцем, для того щоб зрозуміти, - тільки їм одним вдалося довести найважливіші якості індивідуума до судом і пароксизму. Таке розуміння є навіть у мені, - закоханій в свої сумніви.
А в якій ще формі можна безкарно кинути виклик існуванню? Дихати, з надією, що хтось задарма жбурне в тебе камінь? Або дочекатися нарешті, коли прийде новий Юда з зовнішністю і душею Будди, щоб знову створити свій витончений кошмар, якому не потрібно ніяких виснажливих нервових витрат його учасників.
Мені здається, я знаю про це все. Така зрада залишає м'який післясмак, на зразок легких докорів сумління, отруючих юні роки більшості посередніх негідників і злочинців. Але, по-моєму, я складаю надто просту й вульгарну форму жаху, позбавлену ілюзорної бароккової кривизни, безкорисну, як дітородні органи, в здатних обходитися без них. І надто явну, для того, щоб заслуговувати покарання. Вона упокорюється каторгою, гільйотиною, іспанським чоботом, нудними докорами, або, на останок, кулею в потилицю. Але мені розповідали, або я читала, що десь існує більш складний різновид підлості. Зрада, безвідносна до особистості або речі. Зрада безкорислива й піднесена, здійснивши яку, ми стаємо ще більш порожніми і самотніми. Здатними жити так, як живуть інші. Немов заціпенілі світлотіні, зачаровані ілюзією по той бік мороку.
Змістовно, це показує високий метафізичний розрив зі світом, в якому ми замішані як учасники.
Саме про таке лиходійство я марила ночами, і благала цей непевний час, щоб він не обернувся новим фольклорним фарсом, - чимось на зразок дефолта, зрадою коханого, або черговими президентськими виборами. Адже тільки ми являєм собою сукупність наших поразок. Тому що ми, - найшкідливіші зловмисники свого часу. Ми зазіхаємо на сам всесвіт, а не на убогу геометрію влади, або на сукупність наших мрій про велику любов, і тому не виключено, - у кожному зраднику проростає зерно щастя, а вибір способу зради залежить від ступеня самотності, до якого вона, власне, і прагне ...
Час. Нам не дано вибирати той короткий проміжок часу, який називається життям. Досить ймовірно, що, народившись за часів Золотого віку і потрапивши, як і цього разу, у тінь оливкової гілки великого серпня, може я і не відчувала б таких важких переживань. Може, я була б, просто, тихим посланцем серпня, ну, хай я була б нещасним ліктором - однаково. Нещасний ліктор великого серпня, набагато щасливіший щасливого словоплутаника, чия тонкість і делікатність ніколи не буде запитана. У Римському розгулі, я була б маленькою тьмяною піщинкою, але я б ніколи не втратила зв'язок цієї піщинки з великої Сахарою, що вміщає міріад піщинок.
Моя космогонічна теорія дуже подобається моєму теперішньому товаришеві по службі, з яким я тривалий час у вельми приязних стосунках, і він віддає мені пріоритет у цих заплутаних питаннях моралі. Він слухає мої станси, потім артистично сякається в хустку і йде далі шкребти недошкреблене.
Як можна нести цей тягар, знаючи, що рано чи пізно він поламає тебе? І який сенс тоді має будь-яка діяльність? Це місиво. По світу бродить мільйони живих претендентів у небуття, ощерених як полтергейсти, вампіри, позбавлені живої крові, летючі миші без очей. Хто протягне мости між цими кам'янистими берегами? Але досить про це. Іноді на мене находять напади меланхолії, і я не знаю шляху, якими має йти моя душа, щоб їх уникнути.
Перо випадає з моїх рук. Думки плутаються так, як водорості в океані. Немає нічого на світі, що може воскресити мою безпечну веселість, нічого. Мій мозок схожий на поле бою, де валяються спотворені гармати, лежать трупи, і поранені марно волають про милосердя. Навіть монітор здається мені знаряддям, покликаним мене зрадити. І тоді, я припиняю свої записи, бо, глянувши в дзеркало, я бачу себе покриту пліснявою невдоволеного буркотіння. Я вже не можу радіти веселому, відважному, бездумному поступу цих днів. Щось заважає мені.
О пів на восьму ранку, коли я вислизнула зі своєї кімнати, а йшла я майже беззвучно, я все ж стукнула вхідними дверима. Дзвінкий звук осяяв приватний інтим ранкової тиші. Чи не підслуховує цей провінційний Відок мої шерехи і кашлі. Цей випадок раптово налякав мене не на жарт, і я вирішила, що в моїх очах не повинно бути і тіні розгубленості, в якій перебуває нині моя душа. Все може приховати людина, - може вгамувати зрадницьке тремтіння в голосі, може навіть голос зробити впевненим і сердитим, може змінити поставу, але очі все одно зрадять. Скільки разів я бачила в очах людей цей собачий блиск, цей зрадницький прищур. А що ж ще можна побачити в них? Але, що мені вони... Я не буду дошкуляти себе докорами сумління, - цією похідною від шлунка, і якщо мій шлунок порожній, вони, разом зі своїми інтелектуальними фортелями не варті і мідного грошика. Мені явно не знадобляться кантовскі імперативи і монтенівский скептицизм. Що мені, що в них живуть, раблезіанський гомеризм і всякі вольтерівські штуки? Від них ще важче на душі і нестерпніше на серці. Нікого навколо. Пустеля Калахарі - рай в порівнянні з цим членистоногим містом, який роз'їдають його ж міазми.
Монтігомо обсмоктаний Кіготь. Читай!
Я дивлюся на небо з надією...
:)

• 
• 
•